lodochkin: (Default)
характерный список слов, выученных телефоном за год активного пользования мной.

вживую, вагантів, альманах, гашишедушный, ветошный, авангардом, бухнуть;
засинаю, дудень, зябкую, Ж-, зверобоем, запалилася, егоцентризм, дуенде;
квартирник, курсову, капєц, ломе, квір (куда ж без него);
мужиків, пыщь, подивлюся, планшеткою, прихистити, міряти, обветренных, полочек, молью, мостовые, пребудете, поломанным, ображений, прогорклая, пропойцы, плацу; 
тільник (очень важное слово), спальник, стопом, розплак, склепан, спасибище, светишься, снився, сонечко, сонник, соромишся, срастаться, руни, угу, сушеных;
хз, файний, файної, фігню, фігня, фагот, чешские, чувака;
штибу, шафу;
янголе.

примерно полгода назад, помнится, наблюдались еще очень актуальные слова "проспав", "рибоморква", "какає", "синдикалізм".
lodochkin: (Default)
Вставить в какой-нибудь личный текст:

"...так же необъяснимо, как моя любовь к баклажанам"
lodochkin: (ноги)
Я сиджу біля ніг вітру, 
І мені спокійно і легко. 
Вся ніжність світу зібралася хмарами – 
Над головою в мене - нагорі відчинили кватирку, 
Вертикаль дощу – 
Сорок тисяч висріблених пуповин 
З неба до наших розгублених глинотіл. 
Протягнуті струни – зачеплені нам за серця – 
Вітер приходить. Тремом. 
Асфальт віддзеркалює листя, і я серед нього, 
Розпластаний і тонкий. 
Один серед тисяч загублених у пустелі – 
Впійманих в дощ – 
Я сиджу біля ніг вітру, 
Де легкість сходить на груди, 
Мов солодка роса – на гори, 
Втомлені від тектонічних процесів 
І карстових перетривань. 
Ісихазм дощу: зосередженість на пупі, 
Сиди і дихай – тут, біля ніг вітру, 
Біля ніг світу: 
Руки за спиною зв’язані пуповиною, 
Крила з крилами переплетені – 
Теж солідарність… 
Присутність – мовчання – дихання. 
Нагорі натягують струни: 
Повертають у ребрах кілок. 
Уся ніжність світу пройде тобі груди, мов повінь, 
І станеш німий і чистий. 
Біля ніг вітру, спиною в ніжки стільця, 
Посеред пустелі, вдома, на півдорозі. 
Сидиш, і серце тобі шумить і стихає, 
І зникає у вітрі, мов дощ. 

29.09

lodochkin: (чайник)
майстер
 
я знаю, насправді ти досі мене виліплюєш.
Тримаєш в руках, і тому
Болять на моєму серці
Півмісяці твоїх нігтів.
Досі тримаєш за пазухою,
Поки не стерпнуть, перевітрившись гіркотою,
На губах моїх замовляння.
Риштування дощу
утримує небо в повітрі.
У мене під шкірою риб’ячоніжний кістяк,
Листяних жил креслення павутинне
Тримає повітря в мені:
Слова не видихнути,
Посмішку вітер не зірве,
Не розітне грудей
Півмісяць, мов нігтя слід,
Шрамик неба, зблідлий зі днів творіння.
Connection failed.
Communication failed.
Please try later.
Ми сором’язливі вигнанці
На чужому осінньому святі –
Креслення нашого дому
Вивітрюється, мов сіль
З гарячих зліплених вій –
Вигорає зі шкіри –
В’їдається глибше в кров.
Ти досі тримаєш мене на гончарному колі,
Недовірливу глину крутиш в легких долонях,
Вигострюєш нігтем тонкий клинопис
Свободи.
Ти поруч, нечутний, - ти просто
Затримуєш дихання.
 
28.09, четверта ранку (тобто вже 29.09) в бібліотеці Антоновичів, в ковдрі на підлозі під столом.

Fehu.

Aug. 17th, 2011 11:50 pm
lodochkin: (Default)
 Веки закрой.
Я хотел бы закрыть их губами своими.
Но окно открывается.
Ветер, заставивший пламя дрожать и знамена плескаться…
Р. Деснос.

Дама Фортуна сиділа на голім камінні на березі, в тіні старого маяка, давно не біленого, з якого вітер щодня зривав новий шматочок штукатурки. З небес облітала блакитна олійна фарба. Дама Фортуна сиділа в тіні, а пальці її ніг лизали, мов кошенята, прохолодні й шершаві хвилі світанку, що починався на протилежному боці землі. Вітер закохано заривався тонким обличчям в її волосся.
Дама Фортуна вміла зв’язувати трамвайні рейки в крихкі залізні бантики зустрічей, колись вона була простою осінньою чарівницею, плела з павутиння на спицях задумливих янголів, смажила з розтоплених над свічкою зірок льодяники, підшивала циганською грубою голкою ситцевий край обрію, колись Дама Фортуна мала інше ім’я, Франческа чи Ольга, колись вона мала ручного ворона П’єро і кота Роже, але цей час минув, Даму Фортуну призначили на нову посаду – крутити старе скрипуче жорно Вічності, вона забула рецепт льодяників і загубила циганську голку, а ворон перетворився на юнака.
Дама Фортуна приходила до нього щовечора, іноді глибоко вночі, у своїй синій сукні, перехопивши кленові кучері чорним шнурком, і ромашкове, ніби чай, серце – мовчанням, приходила пити чай, гіркий, мов розчинене серце, і розчинну каву вечірньої тиші з вершками бездомної, безіменної, не знати до кого, ніжності.
Він був наче свічка: тонкий і теплий. Ночами він часто чув глухий мелодійний стукіт: всесвіт обіймав його долонями, і блакитний вітер бився у все світових зап’ястях біля самих його скронь.
І Дама Фортуна приходила й цілувала його повіки, і він засинав за письмовим столом, з головою на Золя чи Хармсі. І вона відчиняла кватирку, впускаючи ангелів грітися – сидячи на підлозі, крилатими спинами до батареї, де сушилися позавчорашні сни, линялі зірки і випрані шкарпетки.
Дама Фортуна приходила так щоночі – багато до кого, у їхні квартири, воронячі гнізда і передсвітанкові трактири, і клала пальці їм на повіки, і цілувала жорсткими губами вії, і вітер будив їх зранку, вкладаючи в губи слова, болісні, ніби гілки шипшини.
Учора він чекав на Даму Фортуну з двома кексами з пудрою до вистиглого прогірклого чаю любові й безпритульності. І коли вона сіла по-турецьки на підлозі біля його стільця, закоханий вітер увірвався з кватирки, що ангели забули зачинити за собою, і здув білі місячні крихти просто їй на кленові кучері.
Так у Дами Фортуни з’явилася сивина.



Из нежных и твердых деревьев,
Из сердцевины дуба, из белой коры березы,
Сколько можно было бы сделать небес,
Океанов и туфель для маленьких ног
Изабеллы туманной.
Р. Деснос.

Моє виноградне зернятко, мій саде мовчання.
Я вирощую тебе для нього в цих бетонованих сутінках, у кошлатих, мов сірий коц, хмарах Подолу, в останньому світлі – в повітрі слова пускають жорстке коріння, а я розмовляю з вечором риб’ячою солоною мовою.
Будинки в світляній віконній лусці пливуть повз мене в великому темному небі – золоті ліниві і лагідні рибини, і я затримую дихання, щоб протриматися під водою цього весняного неба, поки прибій не викине мене на пісок до твого порогу.
Твоє серце з твердої і ніжної деревини – тої, з якої роблять контрабаси й обідки для шаманських бубнів.
Моє виноградне зернятко, чуєш? Це тиша передчуття, передбуття, солодкий сон на світанку власної душі – і біль проростання крізь власне серце, шкарлупку горіхову, цибулинку тюльпана, правда, мій смішливий янголе?
Я розпорю свого блазенського ковпака, щоби зшити тобі теплого клаптевого плаща з маленькими дзвониками на застібці, яким можна було би вкритися, як небом – коли втомишся і змерзнеш: просто неба, наодинці з небом, твердим і ніжним, як хліб, як моє булатне весняне серце.
Тихо, і чути: дзвенять зірки на застібках, коли невидимий ходить поруч у клаптевій свиті, і ринви, мов ребра Подолу, гудуть і болять перед його приходом. Дощ крапає йому за комір, і він щулиться і сміється – як я, коли дощ крапає мені в серце – і стає смішно з себе, і так незграбно й дитинно, ніби серце у мене - за коміром.
Я маленький блазень, дитинча з горіховим серцем у карнавальному натовпі, загублене ельфеня – людина зворотного боку, дірявих кишень часу – навіть коли Бог чесно ховає мене за пазуху, я завалююся за підкладку.
Так, прийти, пробратися крізь туман і, наче верблюденя, покласти тобі на коліна свою нерозумну голову – і слухати вітер і риб’ячу мову неба.
Мій добрий, добрий крилатий друже, я зшию тобі клаптеву плащ-палатку для твоїх осінніх небесних доріг.
Для моїх весняних безпритульностей з термосом чаю з портвейном – мій добрий, добрий друже: розкрий долоню. Я вміщуся.
Адже я такий самий, як ти, моє виноградне зернятко.


Из неба сколько можно было бы сделать
Теней на стене, сколько взглядов украдкой…
Р. Деснос.

Я чую, як вітер повертає повільне серце годинника. Я чую, як вистукую ритм відпливів – кров відкочується від серця, лишаючи на березі грубе каміння, бляшанки з-під кільки, скло розбитих вітражів і тріснутих амулетів, зелене скло тріснутих душ, янголине пір’я і водорості, в які вплутуються мідні старі зірки.
Дідуся Сноррі поставили стерегти вечірній світ, і він ходить під небом з іржавим і трухлявим молотком, раптом що і тра буде шукати місце для нової пари зірок.
Я стаю примарний і трепетний. Мигдаль, що розквіта під сонячним годинником, висотує з мене душу, як солодкий місячний сік, і я розквітаю в тебе на кухні, в чайнику, у самих серединках твоїх долонь – хисткими білими місяценятами.
Я зшитий з білих середньо азійських хмарок бавовни, зі степового неба, з трави і каміння, зшитий так недбало – білими нитками. І тому приходжу до тебе сором’язливою тінню, лагідним жебраком. Заштопай мене – ось тут, у лівому боці, де виліз хмарний зоряний синтепон.
Дідусь Сноррі пасе свої вечірні коні на горизонті, і в їхніх теплих очах блукають тіні. Я сиджу на пасовиську під кущем смородини і викроюю свою майбутню непомітність з подолу Бога, поки він відвернувся і не дивиться.
А землею ходять чорти зі срібними викрутками й відкручують від грудних кліток прокурені душі, викручують лампочки із зірок і підливають в ранкову туманну каву отруйні вершки безпритульної ніжності.
І тіні бродять моєю кухнею і твоєю кухнею в сутінках, в чайному золоті передостаннього світла, і на стінах, крізь старі пожовклі осінньо шпалери, і на шпінгалеті кватирки – розпускаються білі крихітні місяці мигдалю.
Сиві коні старого Сноррі іржуть і гримлять копитами по дахах, і гудить воронячим кучерявим склепінням висока баня Благовіщенської церкви, і Сноррі доїть степових лякливих кобилиць і наливає повний місяць їхнього калмицького молока.
І тому ніжність така кочова і така неспокійна.
І вітер з-під їхніх копит штовхає важку, з вишневими кісточками, з корицею, кров, і повертає скрипуче серце годинника, заіржавіле, втомлене, повне водоростей і піску, серце Бога.
А потім він озирнеться й помітить, що від його плаща відрізали клаптик.
Ти наллєш з блакитного чайника повне горнятко золотого світла і сядеш на кухні слухати стукіт годинника.
А я вже буду далеко – з іншого боку обрію.
У світанковім небі пастиму верблюди.


Из туфель сколько можно бы сделать мерцающих звезд,
И дорог через ночь, и следов на песке,
Сколько лестниц, чтобы на них повстречаться…
Р. Деснос.

Юнака звали Гвіон Бах.
Весна в його тілі починалася з кінчиків пальців. На руках і ногах – набрякали і лопалися повні світла бруньки – і ніжне бурштинове світло просотувалось всередину запиленими зимовими капілярами, золотистим тихим тремтінням, і він посміхався трохи розгублено, грецький горішок, кістлява зірка над дахом трактиру, де обідають згірклою тишею своїх зустрічей Дама Фортуна і дванадцять апостолів, він, Гвіон Бах, був крижаною водою з-під крану і хмарами, що збиралися в умивальнику, він забував зранку вимкнути лампочку в своїх грудях, коли двірники гасили ліхтарі, і янголи – зорі, і дотлівав над тролейбусною зупинкою голодний бездомний місяць – і Гвіон Бах так і ходив весь день з весняним бурштиновим світлом всередині, так що надвечір голодні бездомні феї тулились до нього за старою метеликовою звичкою.
Золоті очі закоханого міста, повного передчуттів розквітлого мигдалю, розплющувалися насмішкувато, воно було повне трепетності від ангельських крил, що змерзли на вітрі провулків, від слів, зігрітих у кривих паризьких провулках аорти, від чаю з ромашкою, випитого, щоб зігрітися, у мерехтливій тіні чиїхось вечірньо-синіх задумливих крил. Гвіон Бах пив каву з молоком, висунувшись у вікно на ранковій сонячній кухні, і сірими пальцями тонконосий світанок чухав йому за вухом.
«І скільки світла в ньому,» - думала Дама Фортуна, запалюючи люльку, поклавши гострі лікті в широких і жорстких синіх рукавах на липку стійку в небеснім трактирі.
- Налий собі ще вина, сестро, - сказав апостол Фома, - бо в твоїх очах помирають зів’ялі лілії.
- Мій караван заблукав, - сказала Дама Фортуна. – Я не знайду для них води.
- Знайдеш, - апостол Андрій різко підняв залізний кухоль, в якому загриміла випадково впала в нього зірка. – У тебе немає вибору.
Гвіон Бах був водою з крана й водою згори, коли приходив гасити люльку Дами Фортуни.
Він стояв і посміхався посеред площі, під тривожним вітряним небом випадкових зустрічей, в неба над стриженою головою Сковороди тріснули сірі груди й засвітилось в рожевих спалахах яблуко серця.
Він мерз на тролейбусній зупинці, і вітер дув з гудінням у його грудях. Він був тритонячою мушлею – солоно й мідно звучав дощовою вуличною трубою, він стояв і сумирно й розгублено посміхався, весь зітканий з сухого листя й осінніх тіней.
А навколо була весна, і слабкий місяць шкарлупкою світла погойдувався над сліпою головою міста.
Гвіон Бах тримав місто за руку, наче дитину, щоби воно не впало.


…только мечта, что мелькает за яркой листвою
На дереве смерти и страсти.
Р. Деснос

Сонце прокреслило тріщини в білій фарбі старих дерев’яних рам. Дама Фортуна розкладала на підвіконні пасьянс.
«Захід сонця – це час переходу, - думала Дама Фортуна, - підвіконні – простір переходу з кімнати в небо, а я – суб’єкт переходу, і я хочу мати об’єкт і вести когось за собою. Я хочу, щоби це був трефовий король».
Дама Фортуна годувала хлібом своїх сірих псів. Їх подарував їй дідусь Сноррі.
- Це собаки графа Альтдорфського, - сказав старий, - він помер від кохання в Брюсселі.
- Я люблю брюссельську капусту, - сказала Дама Фортуна, - і собак теж люблю.
Так у Дами Фортуни з’явилися пси, щоб сповіщати вечірні міста про її прихід, коли скрипіло й крутилось неповоротке, мов радянський тролейбус, жорно, і з-під нього сипався сивим борошном збіглий час.
- У цьому світі кожен щось має, - казав мені дідусь Сноррі якось на кухні, - я маю коні, Фортуна – пси. Ти маєш верблюди.
- Я часто бачив сумних голубів без однієї лапки. Чиї вони? Хтось із вас мав би про них піклуватися.
- Вони мають свого святого. У цьому світі кожен має свого святого. Навіть якщо ти сумний голуб без однієї лапи.
Мої верблюди пасуться в хмарах на світанку, між блідих і трепетних, вітряних, наче млини, зірок, і сонце золотить їхні довгі вії, і розквітає повільною ружею з саду Аллаха над їхніми прекрасними сумними головами, коли я сплю під зеленою ковдрою, згорнувшись білим маленьким равликом у срібному ніжному серці двадцятиповерхівки – клітчастої замисленої рибини, і любов Аллаха розквітає між моїх ребер мигдалевою гілкою, і я розквітаю посеред твого шляху на світанковім порозі неба маленьким бур’яненям.
Я маю верблюди, Дама Фортуна має сірі веселі пси і своє вікно з потрісканою рамою, де тремтить її вечірнє сонце, сідаючи за тополями в парку, за яким починається місто, і має своє підвіконня, наполовину її, наполовину – неба, вона точно знає, де воно починається. Зліва на рамі видряпано: “mots d’amour”, - справа - “mort d’amour”. Дама Фортуна сидить, підперши прекрасну голову з кленовими зорями в кучерях, і пси нещасливого графа Альтдорфського сплять біля її ніг.
Гвіон Бах, з тонким стебельцем бур’яну в петлиці потертого фрака, тихо сміється в неї за спиною, помішуючи в каструлі темну, наче чиїсь серця, брюссельську капусту.


…и буду я ночью с ней рядом идти по бескрайнему миру,
Пугая ночных сторожей.
Р. Деснос.

Даму Фортуну звати Ольга.
Вона сидить біля вікна і дивиться у зливу, вона гріє горнятком кави свої вічні прекрасні руки, спостерігаючи, як зовні починається потоп. Дама Фортуна знає, що зможе просидіти так сорок днів. А потім вона відв’яже від підвіконня свою каравелу.
Час від часу велика злива виявляться просто зливою. Пси повертаються з вулиці, веселі, мокрі й смішні, і в сутінковій кухні Дама Фортуна запалює товсту грубу свічку й прожарює над нею своє гранатове з бергамотом серце, обережно притримуючи його двома пальцями.
Злива ще трива, але вже зрозуміло, що це не назавжди – з’являється мокрий і сором’язливий Гвіон Бах, в якого знову зламалася парасолька – і довелося гуляти під небом потопу, прикриваючись лише крилами, притримуючи капелюха, щоб не здули пустельні вітри. Дама Фортуна наливає йому в кавову філіжанку вина, й вони сидять удвох, мовчки спостерігаючи, як по-пташиному обтрушується світ, що знову лишився живим.
І мій цирк струшує старозавітну небесну воду зі своїх жовтих крил, викочує з дзьоба фальшиві алмази – й нагорі запалюються зірки. Вечірні канатохідці прокреслюють з краю до краю схилене, наче згорблене, небо Подолу. Чути запах диму і солі: Дама Фортуна прожарює своє серце, повне далекого Чорного моря.
І мої дні стають міцні й солодкі, наче портвейн «Масандра», ангел Смерті водить мене гуляти між вулицями Верхній и Нижній Вал і тримає мене за руку, і я тримаю його за руку - ніжність нанизує твоє серце, слабке і трепетне, на струни свого мовчання, твого мовчання – і ти хапаєш ротом повітря, мов риба, і, мов риба, не можеш сказати жодного слова – впійманий на гачок молодого тонкого місяця, наче канатоходець, повішений на ранковій зірці, і ангел Смерті сидить на твоєму плечі і розпушує чорне пір’я, мокре після дощу.
Дама Фортуна миє горнятка після прекрасних і смутних розмов з Гвіоном Бахом. Її каравела спить, хитаючись на вітрі за вікном, Дама Фортуна особисто знайома зі святим однолапих сумних голубів. Тому, коли буде справжній потоп, пси й голуби врятуються.
А ми не врятуємося, мій янголе – я набираю дощову старозавітну воду в таз і перу в ній тільник, і ангел Смерті спить на моєму плечі, піджавши тоненьку лапку.
Мене звати Альба, й це все, що я маю: ім’я, верблюди й тільник – так само, як ти маєш свою зламану парасольку й дружбу хрипкої нервової флорентійки з іменем Ольга, і як Дама Фортуна має псів і горнятка для кави й портвейну. Це все, що ми маєм крім нашої ніжності – ось вона, так беззахисно б’ється на вітрі: мов надійний зашморг на ранковій зірці
чи мотузкова драбинка, скинута з неба.
lodochkin: (улитки грустные)
 Курильщики смотрят в небо, не замечая погасших окурков и загоревшихся кончиков пальцев.
Моя печаль раздвигает занавесы и окна делает шире.
Высыхающее море поет в моем сердце.
Зимнего скрипача наждачные руки ночью, во сне, выбравшись из-под одеяла, ловят в пустой комнате луну и играют на ее морозном воздушном теле.
Из-за моей печали в доме быстро остывает чай и оживает и бьется принесенная с рынка рыба.
Я пустая нота с выбитым донышком, ты это помнишь?
Я соль морская, ты это помнишь?
Железные струны превращаются в рельсы, по которым моя голова с трамвайным грохотом катится в тишину.

Profile

lodochkin: (Default)
жизнь и приключения дионисия лодочкина

December 2014

S M T W T F S
  123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 12:45 am
Powered by Dreamwidth Studios