. . .

я дуже, дуже незадоволений своїм есе про "Санаторійну зону" Хвильового, і руки тягнуться ще кілька речей додумати і дописати - якщо вже немає часу дочитати нормальної ширшої теорії.

що тут із простором? просторів два одночасно: закритий і відкритий, маленький і великий, хворий - здоровий (хоча при ближчому контакті - не такий вже і здоровий), знайомий - невідомий, дріб'язковий - величний, зрештою, тимчасовий - вічний. між цими просторами - зрозуміле напруження. великий простір відкривається з верхньої - командної - точки меншого. але виходу в нього нема, бо лише перший (менший) простір є реальним, і його ознаки тривають за межами санаторійної зони: зона, як розруха, - в голові, але другий простір - в голові ще більше. виходить, що анарх - людина без власного локусу, ніде не вдома; посилюється це тим, що його омріяний простір, де він вкорінений, заперечує своїми властивостями ідею коріння взагалі, це світ перекотиполя, дім-тачанка, дім-орда. 
але санаторій-божевільня - ще менше дім. хоча ні, не так: жити в ньому можна, але не хочеться. а в  фантазійному
азійському степу - дуже хочеться, але неможливо.

що тут з часом? тут герой у безчассі - в тим-чассі - (потойчассі?) - "на лікуванні" - між двома точками свого персонального часу: розчаруванням і месіанським очікуванням. якщо взяти до уваги, що те, на що він очікує, фактично вже відбулося, і що саме воно принесло це розчарування, то маєм тут подібну до просторової неприємну дірку.

зона - це простір не тільки обмежений, але й виключений. час, вийнятий з життя, перерва, вивих; санаторій - це не місто й не село, не дім і не дорога, це десь між тим і тим.
таку виключеність із дійсності дають божевілля й революція; якщо пригадати, що їм обом приписували прямий контакт з істиною/реальністю, то - можливо, саме таким чином можна перестрибнути до - нереальності, неістинності, несправжньості того простору й часу, з якого герої - безгрунтовні носії дійсності - виключені: Радянська Україна, двадцяті.

або це мій безлуздий талмудизм)